We Lost the Sea — Departure Songs

Вперше познайомився з цим гуртом вживу, по мерчу пані загадувальниці. В цілому для мене жанри за якими я активно не слідкую стислись буквально до одного-двох гуртів, після того як я зрозумів, що любити все не можна. Пост-рок є одним із таких жанрів і мені достатньо пройтись по класиці та пару раз на рік спробувати ознайомитись з якимись новими гуртами, щоб якось насититись жанром на цілий рік. Тобто я знаходжусь десь посередині, між "ууу, пост-рок" та "ооо, пост-рок" Багато з чим з того, що казали рецензенти та рецензентки до мене, я згоден. Довжелезні довжелезні треки, крещендо які геть не завжди окупаються, дещо сумнівні структури в плані розвитку, але від себе в плані критики я би додав певно ще дві речі - ультрастандартний дещо пластиковий звук та, певно найбільше, дуже невелика увага до гармонійної складової. От були б тут цікавіші мелодії - воно би все працювало значно краще. Дефолтність тут мені заважає навіть не так у структурах, як у гармоніях. Ідея альбому доволі непогана, лиш до кінця не розумію ідею змішувати космос з земними особистими трагедіями(я певно бачу як це можна було б цікаво обіграти, але мені не здається, що це зроблено вдало). Ну і те що один із треків по ідеї є присвятою радянській космонавтиці, я так розумію, в протипоставлення Челенджеру, теж не допомагає. Просто оповісти 5 трагічних історій мені здається було би консистентніше, або хоча б назвати космонавтів по іменах. Чи може треба було більше інтерв‘ю читати, не знаю. Наразі сприймається більше як спліт двох гуртів, чи компіляція треків. На цьому напевно все, мені не дуже, але і не прямо погано.

Мені сьогодні цей альбом влучив просто 100% у настрій, я прокайфувала нормально так, давно не слухала подібної музики Люблю це все трошки мрачне, але красиве, хоч місцями було скучновато - якщо точніше на двох останніх треках. Гарний розгон на початку, а далі набридло. Фаворит - the last dive of David Shaw Не сподобалася назва Bogatyri 😂 В цілому я ставлю тверду 7, хоча мабуть якби був інший настрій поставила б менше, але маєм що маєм

Думаю, це той випадок, коли гурт виходить на пік, і цей альбом, певно, можна назвати проривним для нього і важливим для жанру: йому виповнилось 10 років, і на данк-фесті цьогоріч гратимуть не тільки новий реліз, а й Departure Songs окремим сетом. При цьому після смерті вокаліста це й альбом-новий напрямок, хоч і не кардинально новий, адже до того вони грали більше пост-метал з чуть нахилом у сладж, хоч і з моєї пам'яті це було важче, але зараз чую, що вже на попередньому альбомі багато того, що є на цьому. Не слухала цей альбом вже кілька років, і хоч, на жаль, вже не відчуваю такого захвату, як раніше, того спокою, який приносила ця музика, мелодії досі дуже знайомі, Challenger Part 1 з цими скрипкоподібними гітарами досі бере за живе. Було знову цікаво копатися в альбомі, бо я звісно ж багато чого забула, і мені здається, концептуально це доволі круто зроблено. Дякую альбому за те, що був зі мною у тяжкі моменти ‐ це перше, що я послухала після початку повномасштабки, і мені допомогло. Незадовго після того пощастило побачити наживо, і це було ефектне видовище.

Є така музику, на яку кажуть “музика для музикантів”, маючи на увазі, що пересічного слухача всі ці вишуканості навряд чи зацікавлять. А ось це, на мій погляд, теж “музика для музикантів” – але певно тільки для тих музикантів, які самі цю музику і грають. Можу уявити, як це кайфово так довго ходити навколо та грати усі ці фони-вступи-розігріви і колись там, дуже нескоро, нарешті дістатися кульмінації усього цього музикування. Мені дуже довго довелося чекати цікавих для себе моментів, і по завершенню альбому захотілося послухати Mogwai – там теж люди люблять поступово нагнітати атмосферу, проте ж не до смертельної скуки ☠️

Були часи десь в середині нульових, коли я подібний пост-рок любив, особливо гурти типу This Will Destroy You. Але згодом моя любов до "крещендокору" пропала, хоча все ця музика в мене не викликає якогось прям негативу, навіть довелось колись побувати на Explosions in the Sky і наживо це було доволі класно. Але в цілому мені якось не імпонує оця схема композиційна, коли обовʼязково є те саме епічне крещендо, гітарні тремоло в стандартній мінорній гармонії ітд ітп Departure Songs це 2015й рік, тобто коли жанр вже можна сказати вмер, але як я почитав, альбом вважається вже ніби як сучасною класикою, принаймні в австралійській сцені. Тут маєму трагедію персональну - смерть вокаліста (тобто гурт став інструментальним тільки на цьому альбомі, як я зрозумів); і трагедію концепутальну, бо кожна композиція описує якісь історії людей, що героїчно загинули, допомагаючи іншим. Треки довгі, як того вимигає жанр. І загалом мені музика We Lost the Sea здалась доволі дефолтною в рамках і без того не дуже оригінального піджанру пост-рока, але! Композиція "The Last Dive of David Shaw" мене прям пробрала, бо я по-перше прочитав історію Девіда, і загалом в мене реально було враження що я бачу це ніби фільм, коли слухав музику. А це вже немало. Пост-рок такого плану повинен викликати якісь візуальні образи інакше це і правда дуже фонова штука. "The Last Dive of David Shaw" стала для мене певним якорем цього альбому і тому я поставлю 7, бо приємно коли щось тебе чіпляє.

Ніколи не чув про цей гурт, але я й не те щоб цікавлюся пост-роком у принципі. Нічого не маю проти концепції крещендо-кору і його очікуваної драматургії, якщо при цьому вдається придумати якісь цікаві ходи та рішення або просто хороші гітарні відрізки. На цьому альбомі музикантам це місцями вдавалося досить добре. Але воно все одно ховається та розмивається за якимось бегемотським хронометражем композицій і дуже затяжними вступами. Як на мене, цей прикол зі вступами невиправданий, і ефекту спокійного старту можна було б досягати в більш конденсованому форматі. Майже 9 хвилин вступу в Challenger Part 1 — яскравий приклад цієї безмірності. Окремо хочу похейтити розмовні вставки на початку останніх двох треків. Мені дуже не подобається цей прийом, і я одразу заходжу в композицію з упередженням. Почитав трохи про гурт і розумію, чому цей альбом був згаданий. Я вперше слухав його без цього контексту, і після того, як дізнався більше, особливо ця музика якимись іншими фарбами для мене не заграла. Думаю, якщо подібна музика з таким типом сонграйтингу подобається, то цей альбом має сподобатися теж. Після прослуховування я не захотів далі копатися в дискографії гурту, але якогось особливого негативу до нього у мене немає (окрім розмовних вставок, за них знімаємо бал) Пісні: A Gallant Gentelman, Bogatyri

Щоби зрозуміти ідею потрапляння того чи іншого альбому в цю рулетку, варто було б слухати також ті два альбоми, що кожному з них передують. We Lost the Sea я слухала вперше, й мені не сподобалося, тому замість ознайомлення з дискографією I did my reading. Виявилося, що це перший альбом гурту після самогубства вокаліста й тема смерті, особливо смерті "за велику справу", тут головна. Зокрема, композиція Bogatyri присвячена чорнобильським ліквідаторам. Сама тема диктує хронометражу й структурам майже неосяжний масштаб, і це, як на мене, мінус, бо виходить такий собі "крещендокор" поп-построку, тільки дуже дуже повільний. Розкидані там і сям натяки на самобутність — сладжеві шматочки, тремоло-гітари, небанальні лади — навіть якби й додавали альбому характеру, однаково розчинилися б у затягнутих треках. Не все мистецтво, що намагається осмислити сильні емоції й трагічні події, має цінність. Departure Songs ще раз мені про це нагадали.

Поважні люди записали якісний альбом, проте мені не вистачило в ньому "смаку". Не дуже оцінив тривалі інтро/аутро по 5 хвилин. Пісні здаються доволі одноманітними не дивлячись на тривалість. Можливо такий підхід і цілком підходящий до жанру, проте не дає можливості зайти в нього саме з цього альбому.