The Clash — London Calling

Памʼятаєте, як Каньє випустив альбом мп3 плеєр чи типу того, де можна було кожну пісню кастомно зводити на свій смак, бо він сам не міг визначитися з остаточними версіями? Від широти London Calling у мене майже таке враження. Здається, можна взяти цю купу пісень і зробити 3-4 версії альбому. Мені би найбільше сподобалася така, що містить I’m not Down та Lost in the Supermarket, тобто прото-постпанк, паверпоп, кістляве диско, дрібку реґі, і я би зовсім прибрала все бугі-вугі й пабне пого. Альбом повністю не слухала дуже давно, колись поважала, але ніколи не любила. Зараз мені в ньому подобається нігілістична веселість, майже радість (поки вона не вироджується в пабне пого) — оцей глузливий оммаж Елвісу на обкладинці, годі й уявити, який ефект він мав у 79 році — і… бас, який же тут чудовий бас! Він буквально випробує межі майже кожної пісні й, як на мене, великою мірою саме він не дозволяє цій музиці виродитися у просто документ епохи. Словом, Пол Сімонон заслуговує бути на обкладинці як ніхто інший, на всіх 3 чи 4 її версіях. Своїй кастомній версії поставила би 8, а так…

Ви в малознайомому провінційному місті і в останній день в вас вимальовуються зайві півдня. Ви вирішуєте піти в краєзнавчий музей, такий, олдскульний, з наліпленими експозиціями з усього, ракети, космос, мамонт, скіфи, монети, рослини, опудало бабака, панорами і характерний запах. У музею чотири поверхи, ви ходите ходите ходите ним і... не можна сказати, що вам нецікаво, але і поступово дуже хочеться піти. Там обов‘язково є якась гордість музею, але вона була на початку. Ви її вже побачили. Ви ходите на характер, із поваги до міста, до людей та до купленого квитка. Мені не супер сподобався цей альбом. Я поважаю його різнобарвність, вплив, все класно зроблено і всі ці галас-кліше, але я не повертатимусь до цього потім. Видається, що є ще певний "коефеціент вникання" - наскільки кожен окремий гурт мотивує в собі розбиратись, чому конкретно взятий Rudie Can't Fail. У випадку з The Clash мені хочеться просто повірити їм на слово.

Буквально нещодавно слухав цей альбом в рамках 1001 і ось моя рецензія звідти: Дуже легка п'ятірка. Один з моїх улюблених альбомів. Якщо трохи розгорнутіше, то цей альбом я настільки зацінив досить пізно. Звичайно, я знав про Клешів, але вони мені в юнацтві здавалися занадто м'якими. Хотілося щось швидше та щільніше. Так деінде гурт випливав: то в якомусь барі, то на якомусь концерті ставили пісню перед початком, то ще десь, але до нього та гурту загалом дуже довго не повертався. Вже коли я мав програвач, щось перебираючи платівки в одному барі-рекорд-сторі Києва, мені попався в руки цей альбом, і я подумав, що, непогано було б мати щось у колекції зі старої панк-музики, і London Calling здався тоді хорошим варіантом. Плюс обкладинка, звичайно, дуже ефектна. Я погано пам'ятав, яким саме цей альбом був, і очікував більш прямолінійного панку під який ця гітара трощиться, але, як вже всі відмічали, тут реально дуже багато всього намішано жанрово й стилістично. Тому з першого разу потрапляння в мене не відбулося, і платівочка зайняла місце на поличці й якийсь час не діставалася. З часом я вирішив повернутися до альбому, вже розуміючи, що буде, і я дуже кайфонув від цього різноманіття, великої кількості пісень та, що головне, просто неймовірної кількості бенгерів. Я люблю хітову музику, і тут просто хіт чек максимальний. Звичайно, окрема повага за регі та ска-вплетення. Поступово цей альбом, мабуть, став однією з найпрограваніших платівок. Він універсальний: його можна слухати уважно і кайфувати від звуку басу та гітар або просто поставити на фон, коли до тебе прийшли гості чи ранком неділі. Зараз намагаюсь з'ясувати, що дитині подобається з музики. Поки є підтвердження тези про неритмічних українців, бо хіп-хоп не викликає жодної реакції. А ось Клеши на деяких піснях змушують рухатися. Мені подобаються різні всякі приколи про ідеальні альбоми «10 з 10» чи «які 10 альбомів взяв би на безлюдний острів», які змушують в голові ранжувати музику. І станом на зараз цей альбом потрапляє в обидві категорії. Пісні: Clampdown, Wrong ‘Em Boyo, Rudie Can’t Fail, Spanish Bombs, Jimmy Jazz, The Right Profile, The Guns of Brixton, Death or Glory, Train in Vain (Stand by Me)

Попри поєднання різних жанрів і впливів, зберігає дух панку і слухається дуже цілісно, але з того, що прямує до пост-панку/нью-вейву, це не те, що мене аж захоплює. Не слухала більше нічого (крім Should I Stay or Should I Go раз 100 у Stranger Things), але звучить, наче альбом дуже хоче сподобатись всім, і від того програє для мене. Ще думаю, йому пішло б на користь скоротити хронометраж до хвилин так 40, каверів, як на мене, забагато🫣. Але загалом має виразний характер, обличчя, впізнаваність, хоч і не моя кап оф ті, тому хай буде 6.5/10. Пісні: Train In Vain, Lost in the Supermarket. P.S. Коли побачила ска в тегах, подумала, що загадав може й Андрій)

Це той випадок, коли б я міг поставити альбому 10 заочно і не слухати його наново – ну бо це золота класика, всі діла. Мені дуже давно подобалося з нього кілька хітів і вони навіть опинялися в моєму плей-листі для машини (і вони встигли непогано мені так набриднути). А взагалі за ці роки чогось в мене склалося враження, шо це дуже довгий альбом з парою-трійкою хітів. Але я вирішив по чесному прослухати його ще раз і то чи так воно співпало з моїм настроєм чи так зірки стали, але я прям прозрів на старості літ 😅 Хітів виявилося не два чи три, а буквально половина треклисту, а інша половина це дуже хороші пісні – і чесно кажучі, викинувши їх The Clash могли би зробити одинарний альбом, але це був би альбом рівня Sgt. Peppers Тому аболютно легко та без тіні сумніву ставлю 10 вогників 🔥🔥🔥🔥🔥🔥🔥🔥🔥🔥 з 10

Для мене Клеш круті лише в історичній перспективі і як музейний експонат. Якщо слухати без контексту, то мені доволі нудно. Пісні дуже різноманітні, вистачає цікавого, але от щоб слухати альбомом, взагалі не тягне. Вкотре переконуюсь, що як би не слухав, а так і не зміг полюбити пращурів британського панку. Топ пісня звичайно ж The Guns of Brixton 😅 З поваги оцінка: 6.

Буквально нещодавно слухав цей альбом в рамках 1001 і ось моя рецензія звідти: Класичний альбом, кросжанровий (як і вся творчість клеш), ще й просто канонічна обкладинка, одна з найкращих евер. Я ніколи не був великим шанувальником клеш чи сольного Страммера, але дуже і дуже поважаю. Слухати їх завжди приємно. Не знаю що особливо додати, це топ альбом. Нещодавно ще в ютюбі випадково натрапив на концерт Спрінгстіна в гайд парк і він там буквально починає сет з лондон коллінг - звучить дуже потужно.